Чому кредитні установи називають ломбардами?

Установи, що позичають гроші під заставу рухомого майна, з’явилися у XV столітті у Франції за Людовіка XI. Їх почали відкривати лихварі — вихідці з Ломбардії (Італія), що й спричинило саме таку назву цих закладів. До кінця XV століття ломбарди з’явилися в Італії, Німеччині та інших європейських країнах, у XIX столітті вони вже існували у всіх капіталістичних державах і переважно контролювалися великими монополістами.

У Росії боротьбу з приватним лихварством повела імператриця Ганна Іоанівна. Монетній конторі нею було наказано видавати позички під заклад золотих та срібних речей. Власник же отримував лише 1/4 від вартості. А створений нею ж Державний позиковий банк став видавати позички лише під заставу коштовностей та нерухомості. Казенні ломбарди були відкриті 1772 року за Катерини II як у Москві, і у Петербурзі.

Розвиток мережі ломбардів на акціонерних засадах відноситься до кінця XIX – початку XX століття. Після революції 1918 року було закрито всі дореволюційні кредитні установи. Державні ломбарди з’явилися знову лише 1922—1923 роках. Вони були госпрозрахунковими установами, що входять до складу підприємств побутового обслуговування та підпорядковуються місцевим Радам. Основне завдання ломбардів полягало у наданні населенню можливості за невелику плату зберігати особисті речі у спеціальних приміщеннях, а також видавати позички на певний термін. При цьому було встановлено граничний розмір коштів, що видаються одній особі, яка часто не відповідала заставі.