Біографія Некрасова
Микола Олексійович Некрасов (1821 – 1877 (78)) – класик російської поезії, письменник і публіцист. Він був революційним демократом, редактором та видавцем журналу «Сучасник» (1847-1866) та редактором журналу «Вітчизняні записки» (1868). Одним із найголовніших та найвідоміших творів письменника є поема «Кому на Русі жити добре».
Ранні роки
Микола Олексійович Некрасов народився 28 листопада (10 грудня) 1821 року у місті Немирові Подільської губернії у заможній сім’ї поміщика. Дитячі роки письменник провів у Ярославській губернії, селі Грешневе, у родовому маєтку. Сім’я була багатодітною у майбутнього поета було 13 сестер та братів.
У віці 11 років він вступив до гімназії, де навчався до 5 класу. З навчанням у молодого Некрасова не складалася. Саме в цей період Некрасов починає писати свої перші вірші сатиричного змісту та записувати їх у зошит.
Освіта та початок творчого шляху
Батько поета був жорстоким та деспотичним. Він позбавив Некрасова матеріальної допомоги, коли той не захотів вступати на військову службу. У 1838 році в біографії Некрасова відбувся переїзд до Петербурга, де він вступив вільним слухачем до університету на філологічний факультет. Щоб не померти від голоду, відчуваючи велику потребу в грошах, він знаходить підробіток, дає уроки та пише вірші на замовлення.
У цей період він познайомився з критиком Бєлінським, який згодом вплине на письменника на сильний ідейний вплив. У 26 років Некрасов разом із письменником Панаєвим викупив журнал «Сучасник». Журнал швидко ставав популярним і мав значний вплив у суспільстві. У 1862 році вийшла заборона уряду на його видання.
Літературна діяльність
Накопичивши достатньо коштів, Некрасов видає дебютний збірник своїх віршів «Мрії та звуки» (1840), який зазнав невдачі. Василь Жуковський порадив більшість віршів цієї збірки друкувати без імені автора. Після цього Микола Некрасов вирішує відійти від віршів та зайнятися прозою, пише повісті та оповідання. Письменник також опікується виданням деяких альманахів, в одному з яких дебютував Федір Достоєвський.
Найбільш успішним альманахом вийшов «Петербурзька Збірка» (1846).
У 1847 – 1866 був видавцем і редактором журналу “Сучасник”, в якому працювали кращі літератори того часу. Журнал був осередком революційної демократії. Працюючи у «Сучаснику», Некрасов випускає кілька збірок своїх віршів. Твори «Селянські діти», «Коробейники» дають йому широку популярність.
На сторінках журналу «Сучасник» було відкрито такі таланти, як Іван Тургенєв, Іван Гончаров, Олександр Герцен, Дмитро Григорович та інші. У ньому друкувалися вже відомі Олександр Островський, Михайло Салтиков-Щедрін, Гліб Успенський. Завдяки Миколі Некрасову та його журналу російська література дізналася імена Федора Достоєвського та Льва Толстого.
У 1840-х роках Некрасов співпрацює з журналом «Вітчизняні записки», а в 1868 році, після закриття журналу «Сучасник», бере його у видавця Краєвського в оренду. З цим журналом були пов’язані останні десять років життя письменника. У цей час Некрасов пише епічну поему «Кому на Русі жити добре» (1866-1876), а також «Російські жінки» (1871-1872), «Дідусь» (1870) поеми про декабристів та їхніх дружин, ще деякі сатиричні твори, вершиною яких була поема «Сучасники» (1875).
Некрасов писав про страждання та горе російського народу, про складне життя селянства. Він також вніс у російську літературу багато нового, зокрема, у своїх творах використав просте російське розмовне мовлення. Це, безперечно, показувало багатство російської мови, яке йшло з народу. У віршах він уперше став поєднувати сатиру, лірику та елегічні мотиви. Коротко кажучи, творчість поета внесла неоціненний внесок у розвиток російської класичної поезії та літератури загалом.
Особисте життя
У житті поета було кілька любовних зв’язків: із господаркою літературного салону Авдотьєю Панаєвою, француженкою Селіною Лефрен, сільською дівчиною Фєклою Вікторовою.
Одна з найкрасивіших жінок Петербурга та дружина письменника Івана Панаєва Авдотья Панаєва подобалася багатьом чоловікам, і молодому Некрасову довелося докласти чимало зусиль, щоб завоювати її увагу. Нарешті, вони освідчуються один одному і починають жити разом. Після ранньої смерті їхнього спільного сина, Авдотья йде від Некрасова. І він їде до Парижа з французькою актрисою театру Селіною Лефрен, з якою був знайомий з 1863 року. Вона залишається у Парижі, а Некрасов повертається до Росії. Проте їхній роман продовжується на відстані. Пізніше він знайомиться з простою та неосвіченою дівчиною з села Феклой (Некрасов дає їй ім’я Зіна), з якою згодом вони повінчалися.
У Некрасова було багато романів, але головною у біографії Миколи Некрасова жінкою виявилася не законна його дружина, а Авдотья Яківна Панаєва, яку він любив усе життя.
Останні роки життя
1875 року у поета виявили рак кишечника. У болючі роки перед смертю він пише «Останні пісні» цикл віршів, який поет присвятив своїй дружині та останньому коханню Зінаїді Миколаївні Некрасової. Письменник помер 27 грудня 1877 (8 січня 1878) і був похований у Санкт-Петербурзі на Новодівичому кладовищі.
Цікаві факти
Письменнику не подобалися деякі власні твори, і він просив не включати їх до збірок. Але друзі та видавці переконували Некрасова не виключати жодного з них. Можливо, тому ставлення для його творчості серед критиків дуже суперечливо в повному обсязі вважали його твори геніальними.
Некрасов захоплювався грою в карти, і часто йому щастило у цій справі. Якось, граючи на гроші з О.Чужбинським, Микола Олексійович програв йому велику суму грошей. Як виявилося потім, карти були позначені довгим нігтем супротивника. Після цього випадку Некрасов вирішив більше не грати з людьми, які мають довгі нігті.
Ще одним пристрасним захопленням письменника було полювання. Некрасов любив ходити на ведмедя, полювати на дичину. Це захоплення знайшло відгук у його творах («Коробейники», «Псове полювання» та інших.) Одного разу дружина Некрасова, Зіна, під час полювання випадково підстрелила його улюбленого пса. Тоді ж захоплення Миколи Олексійовича полюванням настав кінець.
На похороні Некрасова зібралося дуже багато народу. У своїй промові Достоєвський удостоїв Некрасова третім місцем у поезії після Пушкіна і Лермонтова. Натовп перервав його криками «Та вище, вище за Пушкіна!»